Статтю присвячено аналізу викликів, що постають перед дослідниками, які працюють у рамках методології усної історії з темою російсько-української війни. Текст складається з двох частин. Перша присвячена етичним засадам, на які спираються північноамериканські усні історики, та найбільш гострим питанням, що постають у практиці травма-інформованого інтерв’ювання. Авторка починає з аналізу Бельмонтського звіту, який є інструкцією з етики в роботі північноамериканських учених. На основі звіту дослідниця аналізує найбільш складні етичні виклики, які постають під час досліджень з людьми, котрі пережили катастрофічний досвід війни та біженства. При цьому авторка спирається на автоетнографічний підхід і наводить власний досвід як підґрунтя для порушення питань щодо важливости врахування впливу війни на психічний стан та когнітивні здібності потенційних учасників дослідження. Зокрема, наголошено на важливості інтеґрації наукових здобутків зі сфери клінічної психології та нейронауки для поліпшення дослідницьких процедур у проєктах, що передбачають інтерв’ювання людей, які проживають досвід збройного конфлікту. Дослідниця також торкається питань теорії пам’яті та змін, котрі відбуваються в оповідях свідків з плином часу. В цьому контексті авторка звертає увагу читачів на те, що пам’ять не є єдиним чинником, який впливає на виклад історії свідками, адже інтерв’ю розгортається в контексті комунікативної ситуації, де час, місце й кожен з учасників розмови впливають на її перебіг. Серед викликів, з якими стикаються усні історики, що працюють з темою воєнного досвіду, науковиця особливо звертає увагу на ризики досліджень на окупованих територіях. Спираючись на засади Бельмонтського звіту, авторка ставить питання щодо співмірности потенційної шкоди від залучення в дослідження учасників і вигід для них. Друга частина статті представляє особистий дослідницький досвід авторки, яка протягом 2020–22 рр. керувала створенням усноісторичного архіву для українського офісу Музею воєнного дитинства, а 2023 р. очолила дослідницьку групу, що записувала інтерв’ю з людьми, які проживали війну в Харкові й області. У цій частині дослідниця подає приклади практичних вирішень питань, висвітлених у першій частині статті. У висновках закцентовано увагу на проблемних зонах травма-інформованого інтерв’ювання в умовах війни та необхідности покращення дослідницьких процедур, властивих цій методології.
Юлія Скубицька (2024) studied this question.